Катерина Рай про тривимірне мистецтво та премію M17 Sculpture Prize

Галлерея и премия M17 Sculpture Prize Катерина Рай

Сучасне мистецтво і досі викликає багато питань і суперечок у суспільстві. Воно здається дивним, незрозумілим, а іноді навіть шокуючим. Катерина Рай – кураторка та мистецтвознавиця – пояснила, чому сучасне мистецтво саме таке, яким ми його бачимо, і що стоїть за зовнішнім виглядом. Також ми поговорили про першу в Україні професійну премію для скульпторів, адже саме зараз в Центрі сучасного мистецтва М17 представлена виставка робіт номінантів премії.

Детальніше в інтерв’ю. 


Катерино, розкажіть про M17 Sculpture Project. Що це за проект, як і для чого він був створений?

M17 Sculpture Project – це невід’ємна частина Центру сучасного мистецтва М17, певний програмний вектор, який передбачає розвиток тривимірного мистецтва в Україні. Ми його створили після форуму «Reforming the space», на якому були міжнародні експертки і відомий іспанський митець Жауме Пленса. Вони ознайомились зі сценою візуального мистецтва України, зі скульпторами і художниками, які займаються практиками в області тривимірного мистецтва: лендартом, інсталяціями, світловими інсталяціями і всім, що торкається об’єму та простору.

Подія вийшла настільки масштабною, що ми вирішили щороку робити проекти у цьому напрямку. Це має резонанс в Україні та світі.

Головна мета M17 Sculpture Project  – промоція, розвиток тривимірного мистецтва в Україні та дослідницька робота. Також ми допомагаємо митцям просувати їх творчість за кордоном, шукаємо для них можливості участі в проектах, акціях, виставках. Допомагаємо подаватися на приз, складати резюме або професійний відгук. Ми постійно куруємо  митців і разом розвиваємо сферу. 

Які є проекти в Україні та світі, що так само займаються розвитком скульптури?

В Україні є окремі активності та інституційні роботи. Наприклад, в Каневі є скульптурний симпозіум мистецького об’єднання «ЧервонеЧорне», у Львові – скульптурний парк приватного характеру. Але проектів, які працювали б з тривимірним мистецтвом систематично, мені здається, немає.

За кордоном є багато симпозіумів, але вони не завжди про якість і актуальне мистецтво: зазвичай це експерименти з конкретними матеріалами. Є обмінні програми, резиденції для скульпторів, але важливо наголосити, що поняття скульптура в світі давно змінилось і відрізняється від українського. Для нас лендарт, інсталяція, звукова та світлова інсталяції – це тривимірне мистецтво, а скульптура – лише маленький сегмент. В світі ж скульптурою можуть називати перформанс або скульптуру, яка самознищується – тане, наприклад. Купка цукерок – це теж інсталяція, і її теж можна назвати скульптурою. Тобто треба ще розібратися в поняттях, і ми це якраз робимо. 

Галлерея и премия M17 Sculpture Prize Катерина Рай
Василина Буряник — «Сльози, що твердіють, та кров, яка не згортається»

В Національній спілці художників України є секція скульптури. Ви з M17 Sculpture Project перетинаєтесь з ними у роботі?

Так, ми щільно співпрацюємо з ними: я була куратором спілчанської виставки «Умовний спосіб», пов’язаної зі скульптурою, новими технологіями та віртуальною реальністю. Більш того, я є членькиня спілки художників України розділу мистецтвознавства.

Такі інституції, як спілка художників, сформувалися в іншу епоху, і на сьогодні їм складно зорієнтуватися і бути гнучкими. Але спілка відкрита для розвитку і співпраці, там є цікаві люди, з якими можно домовитися. Наразі ми маємо спільний проект – міжнародну резиденцію «Radius». Спілка художників України – це гарний ресурс, і я і надалі планую працювати з нею і маю великі плани.

M17 Sculpture Prize – це перша в Україні професійна премія для скульпторів. Як вона була створена, хто виступив ініціатором?

Вольове рішення зробити премію належить Андрію Григоровичу Адамовському. Це бізнесмен, меценат, колекціонер і просто людина, яка любить мистецтво, знає, що його допомога мистецтву потрібна і не нехтує цими знаннями. А от ініціюють зазвичай митці: якось скульптор Олексій Золотарьов спілкувався з Андрієм Григоровичем і запропонував створити такий проект, щоб підтримати художників. Андрію Григоровичу ідея сподобалась, він її обміркував і вирішив: а чому б і ні?

В рамках М17 Sculpture Project ми прописали формат та умови призу, розробили програму, запросили до участі художників з усієї України і міжнародних експерток, які вже постійно з нами. Це Маріанна Вагнер – кураторка Мюнстерського скульптурного парку, Ліза Паролла – незалежна кураторка та консультантка центру Fondazione Merz у Турині та Хелен Фібі – голова кураторської програми Йоркширського скульптурного парку. Вони мали визначити 10 номінантів, які боротимуться за приз, але в декого співпали бали, тому обрали 12. Переможець отримає премію у розмірі 250 тисяч гривень.

Подія розтягнута в часі: 17 грудня було відкриття звітної виставки, а у лютому ми плануємо поєднати нагородження переможця з форумом, так само, як робили минулого разу, коли запросили кураторів, митців і дослідників тривимірного мистецтва. Обговоримо такі теми: 

  • Як новітні технології вплинули на розвиток сучасного тривимірного мистецтва
  • Яким чином мистецтво інтегрується в public spaces, для чого і з яким результатом
  • Парки і природні ландшафти: яким чином мистецтво доповнює їх і само розгортається і розвивається

З програмою можна ознайомитися на сайті центру, а загалом, ми всіх чекаємо і пишаємось, що змогли втримати проект в такі складні умови.

Галлерея и премия M17 Sculpture Prize Катерина Рай
Марта Дяченко — «Літаючий острів»

До складу журі премії увійшли Маріанна Вагнер з Німеччини, Хелен Фібі з Англії, Ліза Парола з Італії, яких ви вже згадували. Чому в журі немає українських митців?  

Ми свідомо не брали українських митців, хоча була можливість запросити Олексія Золотарьова, Жанну Кадирову, Назара Білика чи ще когось з відомих українських скульпторів.

Ми з Наталією Шпитковською навіть себе прибрали зі складу журі, тому що я, як кураторка, і Наталя, як директорка інституції, не можемо бути об’єктивними. Коли знаходишся в контексті і знаєш майже кожного художника в обличчя, навіть якщо ти не опередженний, тебе все одно звинуватять і будуть мати на це право. Тому ми повністю віддали право вибору нашим іноземним експерткам. Вони орієнтуються на міжнародні тенденції, кожного року працюють з різним контекстом, а Хелен ще й дуже відомий контекст українського мистецтва: вона зробила вже не один проект в нашій країні.

До речі, експерток приємно вразило мислення українців.

За якими критеріями журі оцінювало проекти, чи мали номінанти якісь обмеження: розмір об’єктів, матеріали, що можно було використовувати?

Актуальність ідеї, незвичайність і якість втілення, свіжість погляду, рефлексія, і, найголовніше, як художник розкриває тему «Roots and Pollen» («Коріння та пилок»). Ця тема про вкоріненість і глобалізацію, про дуальність сучасного світу: ми замкнені всередині свого контексту, але водночас нам відомо, що відбувається навколо. Те, як художники інтегрують свої знання в об’єкти – лейтмотив всієї премії. Цікаво, що журі питали мене, де будуть знаходитися роботи, тому що вони не можуть аналізувати твір мистецтва без місця, де він передбачається. Ми ж зазвичай у відриві дивимось на об’єкт, ні з чим не порівнюємо, мислимо його окремо від всього.

Учасники мали представити матеріальний об’єкт, а не перформанс, і він мав бути новим. Але є виключення: роботи Анни Тарадіної та творчої групи Богдана Локатира і Маргарити Журунової були створені до призу. Журі довелося йти на компроміс. В іншому номінанти обмежень не мали.

Наскільки велике значення має зовнішній вигляд скульптури в сучасному мистецтві, чи оцінюється робота за таким критерієм? Або ж естетика вважається суб’єктивним поняттям і найголовніше – думка, закладена в роботу?

Естетика – поняття дуже широке. Іноді концепція вимагає, щоб твір був естетично привабливим, красивим. Наприклад, собаки Джеффа Кунса, які ніби із кульок, але насправді зроблені зі сталі, або «Метелики» Деміена Хьорста, які говорять про життя і смерть – вони мають бути красивими, як вітражі. А бувають об’єкти, як, наприклад, скульптури Девіда Неша чи Філліди Барлоу, які не мають бути красивими.  Та й поняття краси різне у кожної людини, країни, народу. Об’єкт має бути якісним, але що таке якість? Він не має розпадатися, має вижити хоча б рік-два, але знов-таки є скульптури, які передбачають свою руйнацію через певний час. Наприклад, роботи Дена Флавіна з неону – матеріалу, що сам по собі самознищується, перестає світити. 

Твір мистецтва має бути цікавим, незвичайним, а може і не має, адже він нікому нічого не винний. Він просто є. Якщо він спонукає думати, змінює суспільство та ставлення до життя – це є вдалий твір мистецтва. Американський скульптор Річард Серра казав: «Я намагаюся, щоб мій об’єкт вступав в комунікацію з людиною і домінував над нею». І він робить свої твори величезними, вони тиснуть на глядача. Я була в музеї Гуггенхайма в Більбао, бачила його роботи. Коли ходиш між металевими пластинами інсталяції «Питання часу» створюється враження, що ти помираєш. Спостерігаєш об’єкт мистецтва і задихаєшся. Це і є талант, це і є твір, який змінює людину. В кращу сторону, але через біль. 

Галлерея и премия M17 Sculpture Prize Катерина Рай
Михайло Алексеєнко — «Кришталева мрія»

Спостерігаючи естетичний твір, людина насичується красою, запам’ятовує стан ейфорії, але зараз об’єкти мистецтва вимагають від глядача бути психологом. Чому з’явилось концептуальне мистецтво? Розбещене суспільство мало що могло зачепити, здивувати, люди багато всього в житті бачили: могли будь-куди поїхати, будь-що з’їсти. Їх більше не можна було взяти красою, тільки кров’ю, волоссям, смертю. Зараз іде певний синтез: від жорстокого мистецтва вже втомились, від краси нудить. 

От, наприклад, Микита Кадан робить якісні об’єкти. Іноді вони привабливі, іноді нейтральні. Василь Грубляк створює світлові скульптури та інсталяції. Вони гарні, з теплим світлом, але і концепція теж глобальна – це не світильник, зроблений для краси. Коли скульптура має мету не просто привабити чи розважити – це і є сучасне, актуальне мистецтво. Воно як жінка: просто бути красивою недостатньо. Можливо, цього було досить в 17 столітті, а зараз жінка має бути характерна, самостійна, доглянута, освічена, незалежна. Змінилась епоха – змінилось мистецтво.

Що буде з роботами номінантів після виставки? Ми зможемо побачити їх у місті чи в громадських місцях?

По-різному. Робота переможця залишиться в колекції М17 Sculpture Prize. Щодо інших творів зараз тривають переговори з Діаною Поповою – начальником Департаменту культури КМДА. Ми хочемо, щоб певні об’єкти стали в місті та порадували українського глядача, але є роботи, які неможливо виставляти просто неба. Наприклад, Василини Буряник, Даниїла Шуміхіна, Василя Грубляка. Взагалі, для того, щоб в Україні об’єкт міг експонуватися на вулиці, він має бути зроблений зі сталі, або з чогось не привабливого для вандалів. В центрі міста, на бульварі Шевченка стояв об’єкт Олександра Золотарьова «Протистояння» – на другий тиждень його розписали. Так само вандалили «Синю руку». Люди не розуміють сучасного мистецтва і доходять висновку, що треба його паплюжити.

Тому я не думаю, що ми готові всі об’єкти віддати на вулицю, а ті, що віддамо, повинні охоронятися: має бути вебкамера, чіп, сигналізації з патрулем і так далі. Бо в продакшн об’єктів вкладені кошти, не кажучи вже про те, що це твори мистецтва, які не можна просто взяти і споганити. Так не може бути в розвинутому суспільстві.

До речі, оця комунікація між об’єктом мистецтва і містом – це теж задача M17 Sculpture Project. Ми допомагаємо містам України впустити в себе сучасне мистецтво. Виникають певні виклики: дозволи, страховки, вандалізм, відсутність спонсорів, а інколи міста не можуть прийняти твір мистецтва, тому що не хочуть чи не мають змоги за нього відповідати. Але твори номінантів обов’язково будуть жити далі: якщо не outside, то в public spaces.

Катерина у Facebook — КaterinaRay
M17 у Facebook — m17art.center
Сайт M17 — m17.kiev.ua


Бесiду вела — Елiзавета Шефер

ПОДЕЛИТЬСЯ